Більшість проблем, з якими зустрічається світ сьогодні, – це невирішені конфлікти минулого, що накопичувались роками та загострились на фоні всесвітньої кризи. Глобальні приклади – антирасистський рух Black Lives Matter і MeeToo, що викриває проблеми сексуального насильства та домагань. Локальний зразок – ініціатива #насиллявтеатрі, яка оприлюднює випадки насильства у театральному середовищі та лобіює створення прозорих платформ для розмови про це.
Я пропоную розглянути кілька голосних прикладів зі світу танцю, які, якщо не змінили, то розпочали рух у бік більш справедливих та людяних відносин у театрах.
Івонн Райнер, Марина Абрамович і експлуатація перформерів
У 2011 році Марину Абрамович запросили зрежисувати щорічний гала-вечір для МОСА – Музею сучасного мистецтва у Лос Анджелесі – в якому традиційно беруть участь зірки, колекціонери та донори музею. Художниця задумала реконструювати й розширити свій перформанс Nude with Skeleton (2002): на 6 окремих столах розмістили оголених людей, накритих скелетами, а столи з тарілками “прикрасили” голови живих артистів (перформери мовчки сиділи, сховавшись під столами, але з головами назовні). Інші учасники одягали гостей у білі лабораторні халати й у зазначений час викрикували маніфест художниці.
З 800 заявок Абрамович відібрала 200, але після кастингу частина артистів відмовилась працювати. У той час як один квиток на гала коштував від $2500 до $10 000, їм запропонували $150 за 15 годин репетицій і 4 години перформанса. Деякі мали провести вечір оголеними, серед гостей і скелетів, без права на реакцію, якщо хтось почне поводитися неналежним чином.
Танцівниця Сара Вукі (Sara Wookey), яка брала участь у кастингу, розповіла про ці умови своїй наставниці Івонн Райнер, відомій хореографці, яка стояла у джерел американського танцю постмодерн. Райнер відреагувала відкритим листом до директора музею, в якому назвала захід “гротескним” і таким, що “межує з експлуатацією”, та розповсюдила його серед колег.
Попри те, що гала відбувся, випадок спровокував прилюдне обговорення ситуації з артистами-фрілансерами, чиї працю, час і тіла використовують під прикриттям гучних імен і високих художніх ідей. Станом на сьогодні у більшості європейських країн є організації, що захищають права незалежних артистів, лобіюють введення мінімальної ставки, єдиного страхування, допомогу з виплатою пенсії. Водночас, ця весна показала, що навіть цих заходів недостатньо. У зв'язку зі скасуванням фестивалів, гастролей та інших культурних подій більшість артистів залишилась без доходу і соціального захисту.
Пенсійна реформа у Франції
У грудні 2019 року президент Франції Еммануель Макрон запропонував універсальну для всіх професій пенсійну реформу. Вона змушувала артистів балету Паризької опери виходити на пенсію у 62, а не в 42 роки. Держава зовсім не врахувала специфіку професії: у 42 роки танцівники, які потрапляють у балет у 10-річному віці, вже не можуть виступати на високому технічному рівні, тим більш, протягом кар’єри вони неодноразово травмуються.
Уряд запропонував артистам опановувати альтернативні професії, щоб знайти роботу по завершенню кар’єри в театрі. Це означає, що 42-річний артист, який не може або не хоче бути педагогом чи хореографом, має все розпочати з нуля.
Балетна трупа разом з музикантами та оперними співаками доєдналася до грудневого національного страйку, через що Паризька опера була вимушена скасувати 70 вистав і у підсумку втратила близько 15 мільйонів євро. Найбільше уваги привернули виступи артистів у фрагментах з балету “Лебедине озеро” просто біля входу в Пале Гарньє, на фоні плакатів “Культура у небезпеці”. Так трупа заявила про свою позицію і зробила подарунок глядачам, які не могли відвідати театр протягом двох місяців.
У січні президент Макрон призупинив введення пенсійної реформи, але проблема залишилась відкритою не лише для Франції, але і для багатьох інших країн. У випадку з балетом Паризької опери, по завершенні кар’єри артист традиційно отримує щомісячні виплати у розмірі 45-48% від окладу. Для США така модель державного фінансування здається “мрією чи фантазією”, каже Грифф Браун, представник Американської асоціації артистів музичних театрів. Навіть топові компанії укладають з танцівниками контракти всього на рік, з можливістю продовження.
Останніми роками стали з’являтись невеличкі програми і організації, що допомагають колишнім танцівникам адаптуватись до нового життя. Формуються нові напрями, такі як танцювальна медицина, танцювальна терапія, що дозволяють артистам залишатись у своїй сфері та одночасно розширювати діапазон діяльності та навичок. Завдяки інтернету багато хто з них знаходить свою платформу та аудиторію, розповідаючи про тонкощі професії, танець, підтримку фізичної форми.
Невидимі диктатори
У 2018 році The Guardian випустив матеріал із заголовком “Смерть танцювальних диктаторів: балет після #MeToo”. Стаття описує скарги на керівників великих балетних труп, які перевищують власні повноваження, і розбирається, чому так відбувається в принципі.
З одного боку, ієрархія звична для більшості театрів. У такій структурі неможливо негативно висловитись про керівництво без шкоди для власної кар’єри. У 2018 році 20 колишніх танцівників трупи Яна Фабра оприлюднили відкритий лист, звинувативши Фабра у булінгу, сексизмі й харасменті, але чинні члени трупи не підтримали його, попри те, що там описані події останніх 15 років. “Немає сексу, немає соло”, “Потрібно поважати всі форми життя, навіть жінок”, – одні з безлічі цитат Фабра, що наведені у листі.
У танцювальному середовищі знають про спірні методи роботи художника, оскільки навіть на кастингах він вимагає доволі відверті речі. До #metoo танцівники просто звільнялися, якщо ситуація ставала нестерпною. Сам Фабр називає таке ставлення своїм творчим стилем і вважає, що подібні звинувачення небезпечні, адже можуть зруйнувати зв’язок між режисерами й артистами.
Скандал із Яном Фабром почався після його інтерв’ю для VRT. Художник заявив, що люди стали більш чутливими і він більше не може дозволити собі те, що робив ще кілька років тому. Схожу думку озвучив і художній керівник Royal Opera House Кевін О'Хейр: “Якщо раніше ми могли владнати спірну ситуацію, то тепер (після випадку з Вайнштейном) змушені попрощатися навіть із видатним хореографом”.
Ще одна проблема, яка стає все більш явною, – це система освіти, у якій вихованців вчать приймати будь-які методи дисципліни як частину професії. У 2019 році з посади директора балетної академії при Віденській опері пішла Simona Noja-Nebyla. Незалежна комісія провела розслідування і виявила, що в академії юних танцівників пригнічують морально і фізично: б’ють, словесно принижують, закликають голодувати та палити заради зниження ваги. Та лише після скандалу керівництво школи залучило до роботи психологів.
Балет виник в умовах абсолютної монархії. Тому важливіше розібратись не в тому, чому так відбувається, а чому нічого не змінюється чи змінюється дуже повільно. Сьогодні прогрес здебільшого виражений наявністю каналів і інструментів зворотного зв’язку. Рамки дозволеного не змінились, просто про порушення кордонів тепер можна говорити. У кожного танцівника, як і кожного хореографа є власні уявлення про норму, їх майже неможливо регламентувати та вони не завжди збігаються. Але завжди варто пам’ятати, що люди в танці рідко працюють на рівних. Якщо раніше здавалось, що у танцівників немає інших проблем, окрім ваги, травм і успіху у професії, то тепер ми бачимо, що це далеко не так.