Історія Миколи Гоголя про Вакулу, Оксану і черевички так в’їлася в нашу пам’ять, що переказувати її безглуздо. Інша справа – яким чином її інтерпретувати. Можна, наприклад, ось так.

На хуторі живуть комічні, простакуваті українці. Вони особливо відзначаються поверхневістю, любов’ю до розваг і алкоголю. Головний герой, намагаючись догодити коханій, без вагань зв’язується з потойбічною силою і летить до імперської столиці. Люди там трохи карикатурні, але, звісно, освіченіші і витонченіші за хуторян. Саме наївність українців, а також раптовий потяг цариці до Вакули дозволяє історії завершитися щасливо.

Слова вище однаково точно описують одразу дві постановки за мотивами «Ночі перед Різдвом». Перша – телемюзикл 2001 року з Ані Лорак, Філіпом Кіркоровим і Вєркою Сердючкою в головних ролях. Друга постановка винесена в заголовок цього тексту.

На початку 2022 року Національна опера України поновила в репертуарі балет Євгена Станковича «Вечори на хуторі біля Диканьки», з хореографією Віктора Литвинова. Вистава 1992 року повернулась до театру після дворічної перерви – як стверджують автори, з оновленими костюмами, декораціями та відшліфованою хореографією. Та попри всі спроби оновити балет, закладені в ньому наративи залишилися незмінними з 90-х років. Чи, точніше, з часів Російської імперії.

Після першого виходу збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» Олександр Сергійович Пушкін написав: «Читатели наши, конечно, помнят впечатление, произведенное над ними появлением «Вечеров на хуторе»: все обрадовались этому живому описанию племени поющего и пляшущего, этим свежим картинам малороссийской природы, этой веселости, простодушной и вместе лукавой» (курсив мій). Це речення містить чи не всі риси, які будь-яка колоніальна держава приписувала своїм підкореним територіям.

Перш за все, це «дикість» і «природність» на контрасті з цивілізованою метрополією. Пліч-о-пліч йде природна лінь та недолугість, яка пояснює культурну нижчість колонії та потребу її «просвітити». Далі – екзотизація місцевих традицій і обрядів, їх сприйняття як чогось наївного, але страшенно цікавого з етнографічної точки зору. І, нарешті, загрозлива, майже магічна інакшість. В імперській уяві колонізований народ хитрий, лукавий, завжди готовий обдурити.

У «Ночі перед Різдвом», яка побудована на контрасті колоритного хутору і розкішного царського палацу, справді без зусиль можна розгледіти все перелічене. Втім, колоніальний статус Російської імперії викликає багато питань у порівнянні з західними державами. Тут винайшли химерну практику, яку дослідник культури Олександр Еткінд назвав «внутрішньою колонізацією».

На відміну від Франції чи Британії, Російська імперія загарбувала не заморські території, а сусідні народи. Величезна територія призвела до того, що культурна різниця між петербурзьким аристократом і російським селянином була більшою, ніж між тим самим аристократом і французьким дворянином. Відтак Росія почала колонізувати, «окультурювати» мешканців власної імперії. Шукаючи своє місце у постійному змаганні з Заходом, вона була і колонізаторкою, і об’єктом колонізації одночасно.

Цю двоїстість нескладно простежити в повісті Гоголя. Український письменник, поглинутий російською культурою, коливається між щирою симпатією до власних героїв та набутою ним імперською оптикою. Втім, уважний читач може помітити у тексті підривний елемент, непомітно вплетений у сцену аудієнції у цариці. Козаки, будучи доволі освіченими та кмітливими у житті, перед царицею ламають комедію. Вони створюють саме той образ, який уявляє Катерина ІІ: неграмотне мовлення, простакуваті манери, екзотичний вигляд. Гоголь натякає: нічого спільного з реальністю цей образ не має.

На жаль, у балеті «Вечори на хуторі біля Диканьки» жодної різниці між українцями у палаці та вдома немає. Це однаково легковажні, яскраво вбрані селяни, які насолоджуються сексуальною свободою і явно мають особливі контакти з потойбіччям. Більше того – сама цариця не може встояти перед Вакулою і танцює з ним пристрасний дует. І тут виникає ще одна риса, якою наділяли колонізованих «орієнталів»: надмірна сексуальність, розпусність, що викликає захват і страх одночасно. Колонії – це місце сексуальної свободи, тут можна відпочити від обмежень цивілізації та віддатися первісним інстинктам.

Насправді, якщо дивитися з точки зору російського імперіалізму, «Ніч перед Різдвом» – ідеальний матеріал для балету. Адже цей вид мистецтва в Російській імперії був ключовим інструментом для ствердження монархії. Усе – від ієрархії трупи до «народних» дивертисментів – закріплювало в уяві глядачів наявні владні відносини.

Балет в Україні з’явився як імперська спадщина, і його політично вмотивовані патерни лише закріпилися протягом радянських років. Було б дивно сподіватися, що в перші роки незалежності з’явиться постановка, що підважить столітні принципи, дбайливо зашиті у форму балетного спектаклю.

Інша справа, звісно, – без критичного осмислення відновлювати таку постановку на 31 рік незалежності та на 8 рік війни з Росією перед загрозою повномасштабного вторгнення.